«Україна не була ніколи настільки далекою, як зараз». Луганський щоденник

По порядку вийде небагато. У серпні зателефонував вчитель моєї дитини дізнатися, чи братиму участь у вересневому референдумі. Схоже на те, що вона промацує ґрунт, обдзвонюючи всіх батьків. Вона навіть порушила свій особистий завіт – не дзвонити нікому зі свого телефону, тому що останні три роки показали, що навіть номер телефону вчителя може бути темою спекуляції та ознакою особливої прихильності.

Хоча, мабуть, треба розпочати з іншого. Наприклад, з того, що ми отримали по 10 000 російських рублів допомоги «біженцям» , які тут називають «путінськими». Кожен обирав свій маршрут: своїм ходом, за гроші з перевізником, із частковою оплатою. І це виявилося новим випробуванням для багатьох. А для когось новим джерелом заробітку – для тих, хто возить людей похилого віку по 2200 рублів + 50 рублів за заповнення замість них заяв.

Хоча й це, мабуть, зовсім не про це. Україна не була ніколи настільки далекою, як зараз. Навіть під час обстрілів у 2014 році не було такої прірви, прірви і такого жаху, як зараз. Гривні немає у ходу. Її залишки приймають за курсом 1 рубль до 1.50 гривні та лише у магазинах. Її не обміняти в обмінниках та не продати. Її не купити і нею ніяк не скористатися. Гроші раптово стали мертвим капіталом, що знецінюється з кожним днем. У магазинах немає здачі, якщо ви хочете розплатитись гривнею і у вас немає під розрахунок.

З лютого заблоковано Водафон. І це також стало проблемою, бо до українського оператора були прив'язані банківські картки. Щоб скористатися своїми грошима на українських картах, все стало неймовірно складним – потрібно виїжджати до кордону, де пробивається Водафон, треба щоб місцевий оператор був підключений до інтернету, щоб зайти та перевірити стан свого рахунку .

Для багатьох все разом виявилося неймовірно складним, і тут знову прийшли на допомогу ті, хто готовий допомогти за свій відсоток: переказати гроші, зняти їх, допомогти розібратися. Несподівано повернулися 2014-2015 роки, коли на чиюсь розгубленість знайшлись ті, хто готовий був на ній заробляти.

І знову я не про те... Всі, з ким був зв'язок по Водафону стали недоступні. Вайбер оголосили ворожим і кудись зникли всі ті, з ким ти спілкувався тільки по Вайберу. А разом із ним Фейсбук та Інстаграм. І твоє коло спілкування раптово звузилося лише до абонентів місцевого телефонного зв'язку, які , як і ти, встигли змінити приналежність до українського оператора зв'язку, на російського оператора, змінивши перші три цифри номера.

Ви, мабуть, не розумієте мене, а я й сама не розумію, про що я. Що відбувається? Кожен навчальний день моєї дитини починатиметься з гімну Росії. Нові підручники, нові дисципліни, нестача вчителів.

Міграція – поїхав, повернувся зі звільнених територій. Новий статус «Чоловіка не повинні поки що мобілізувати – ми зі звільнених територій». Страх, поголовний страх мобілізації. Історії про відпустку та сльози, тихі та найстрашніші сльози у черзі – загинув брат, чоловік, син… І знову розмови про море, за життя, перестуки молотків по сусідству. Адже так буває. Хтось гине, а хтось будує собі новий будинок – поряд, на очах. Тому що життя і смерть завжди йшли пліч-о-пліч.

«Не хвилюйтесь, Україна скоро вас усіх звільнить», - заспокоює всіх мій знайомий. Він проїхав половину Європи, щоб із Києва повернутися до Луганська. Червона ціна на такі тури – 450 євро з особи. Через Грузію, Польщу, Литву. Їх було троє, і вони витратили вартість машини, щоби повернутися додому з Києва. Останній у житті тур-вояж. Таких навколо теж багато хто готовий платити, щоб повернутися туди, де є житло і робота, де звично жити, але немає майбутнього.

Друзі кажуть, що Луганськ незабаром стане другим Грозним – чудовим містом на заздрість усім. І я чую в їхньому голосі нотки заздрості та несхвалення. Наше місто будуватимуть за рахунок їхніх російських податків. Ми стали для них вічним головним болем, вічним жебраком по сусідству і тією бездонною ямою, яку ніколи не наповнити.

Вони втомилися від історій про нас – про поранення, про голод, про людей похилого віку. Їм хочеться жити як раніше, а ми стали їхньою тінню, їхнім кошмаром. "Вам навіть ковдри в гуманітарку потрібно класти нові", - скаржаться вони.

У повітрі майбутній референдум. Все життя стало ніби до нього. Встигнути до нього, закінчити щось до нього або дочекатись його, щоб подивитися, як жити далі. Наприклад, не продавати нерухомість. Або не поспішати з якимись рішеннями. Типу, далі буде видно. Вам зрозуміло, про що я? І мені ні. І так незрозуміло як зараз мені не було ще ніколи.

Але разом з тим є якась загальна тенденція рвати й штовхати ліктями, доки не трапилася година Х – випхати дітей за безкоштовними путівками до табору, шукати можливість для отримання гуманітарки, виїжджати кудись… Час, коли за своїм сирітським статусом ще можна що урвати. Ні, я не розумію, про що я. Але я живу у цьому, я бачу це щодня.

Синові моєї знайомої вісім, і він одягнений на наступні 12 років саме за рахунок гуманітарки. Тільки ця історія вже не про нас, а про Україну, де моя знайома жарила щодня шашлик, бо вдало потрапила на роздачу гуманітарки. І насамперед вона допомогла своїй сім'ї, про що вже тут охоче розповідає її мати.

І ще цікавий момент - ніхто із знайомих, що виїхали, як би важко йому зараз не довелося не хоче повертатися сюди. Вони готові жити на оренді, в чужих квартирах і містах, тільки не тут. Тут залишилися квартири, але їх тут нема і не буде вже ніколи. Вони тут стали чужими. Ми стали чужими і наш новий світ став чужим. Іноді вони просять щось зробити для них. Але все рідше. Як виявилось у цьому новому житті можна жити без усього, навіть без минулого.

Щодня ми бачимо калік. Їх багато і майже завжди виглядають розгубленими. Я не бачила жодного хлопця без кінцівок, хто був би бадьорим у своєму новому статусі. І дивитись на них просто так не виходить. Навіть не розбираючись у тому сам він пішов чи його забрали, ти розумієш, що це величезні жорна, в які люди потрапляють тисячами, гинуть тисячами. І ще ти став ніби чужим у своєму рідному місті, розтоптаному бронею та колесами чужих машин без номерів. Ти тиснешся до узбіччя, пропускаючи їх уперед. Свій чужий у такому ж своєму та чужому місті.

Ольга Кучер, Луганськ , спеціально для «ОстроВа»

Статті

Країна
22.11.2024
14:00

Українська металургія: вгору чи вниз?

При погіршенні ситуації на Донеччині через втрату джерел постачання коксівного вугілля виплавка сталі може скоротитися до 3-4 млн т. Мова про Покровськ.
Світ
21.11.2024
19:00

Політолог Костянтин Матвієнко: У РФ немає стратегічного запасу, щоб довго продовжувати війну. Вони викладають останні козирі

Ближче до ядерної війни ми не стали, це абсолютно однозначно. Я впевнений, що РФ не наважиться на ядерну ескалацію, що б ми не робили з далекобійними ракетами США та інших країн.
Країна
21.11.2024
18:00

«Рубіж» чи останній рубіж?

«Рубіж» - це справді межа можливостей Москви у конвенційній зброї. Тому йому краще щоб усі думали, що в РФ є така зброя і боялися, ніж знали це напевно. Тим більше, що кількість "Рубежів" може бути суто демонстраційною.
Всі статті